?

Log in

No account? Create an account

Як Гоголь



 

Більшості з нас здається, що минуле живе лише у спогадах, а майбутнє — лише в уяві. Але на духовному рівні минуле, майбутнє, взагалі все і вся існує одночасно. Все відбувається одночасно і синхронно. Скажімо, на компакт-диску записано двадцять п'ять композицій. Зараз я слухаю одну мелодію, але це не заважає іншим записам бути на СD. Якби я не знав про їхнє існування, то цілком міг би подумати, що їх не існує”.

Діпак Чопра

 

В кінці минулого місяця я їздила на цьогорічну Конвокацію (церемонія вручення дипломів в Могилянці). Цього року дипломи отримали мої перші студенти. Так швидко час минає! А я пам’ятаю, як ішла на свою першу пару, в що була вдягнена, пам’ятаю, як хвилювалася, якими молодими та зеленими були мої студенти. Я пам’ятаю їх усіх ще дітьми, пам’ятаю, як казала “вітаємо в Могилянці” і розповідала про наш університет, а от, вони вже його закінчили! Це для моєї свідомості поки ще щось незбагненне )

Ще нещодавно знайшла диск, на якому зберігаються твори з моєї ранньої творчості. І є як раз з того періоду, як я сама закінчила університет. Щоправда, чомусь файли на цьому диску відкриваються не всі, а лише деякі, а коли я намагаюся відкрити інші, то вискакує вікно, що ці файли заборонені. Що б це могло бути і як мені з цим впоратися? Загалом, я думала, що ці твори в мене є хоча б на папері роздруковані, але, на жаль, я їх не знайшла, тож навіть зісканувати не можу. Можливо, в когось з моїх друзів зберіглися якісь мої оповідання того періоду (особливо мене цікавить “Пітер Блад і я”, бо це було моє улюблене), то дайте мені, будь ласка, знати. З усіх творів я змогла відкрити лише одне оповідання. Я оце його перечитала і дуже сміялася! Воно мені нагадало більшість творів моїх студентів, в яких так багато розуму і наївності. Це чудовий період, коли мозок працює на повну потужність, коли ми ще запам’ятовуємо все, про що читаємо і можемо це потім переповідати, коли нашу голову розривають тисячі думок, і висновки про життя ми робимо безапеляційно. Це оповідання нагадало мені, що і у мене був колись такий період, а то я вже почала думати, що завжди була така тупа та забудькувата. Кажуть, що пік розумових можливостей людини припадає на 20-23 роки, а потім починається повільне їх загасання. Тож, мої любі випускнички, використовуйте цей час сповна, бо ви вже ніколи більше не будете такими розумними, як зараз ) Проте будете мудрішими, і це єдине, що прикрашає наше неминуче старіння.

Старіння — от, що хвилює мене останнім часом найбільше! І мене хвилює не стільки те, що я вже ніколи не буду такою свіжою, такою стрункою, такою розумною, як раніше, мене хвилює те, що ніби майбутнє вже прийшло, бо я якось з дитинства звикла мріяти і будувати плани на життя до 30-річного віку. Я завжди думала, “от, буде мені 30, буде те, і те, і інше”, а тут я раптом усвідомила, що мені вже майже 30 і ніби ось те “далеке майбутнє” настало, причому я відчуваю себе так, ніби до мене завітав ревізор, і я ніяковію, млію, ноги підкошуються, і мені чомусь навіть соромно на нього поглянути, а ще я відчуваю себе на пероні якоїсь залізничної станції, ніби я маю неодмінно сісти на потяг, а він проїжджає повз мене, і забувся зупинитися.

Я ніколи не думала, що я буду робити після 30. От, зараз готувалася до співбесіди. Я завжди готую відповіді на топ-20 улюблених запитань на співбесідах, серед яких є запитання “ким ви бачите себе через 5, 10 років?”. Так от, я замислилася. Через 5 років мені буде 33. І я одразу знайшла відповідь. Я скажу, що через 5 років я знайду 12 учнів, вигадаю нову світову релігію і врятую людство ))) ну, а запитання про 10 років, як ви розумієте, відпаде саме собою )

Я не боюся, що з часом стану негарною (хоча, кого я дурю, звичайно я боюся цього, але не найбільше). Найбільше я боюся, що стану неадекватною і недоречною, як більшість людей старших за мене років на 20-30, яких я знаю. У нас в Чернігові є один навчальний заклад, з яким нещодавно я познайомилася. Ним заправляють люди на 15-20 років старші від мене. У своєму закладі вони дотримуються гуманістичного підходу у педагогіці, тобто ненасильницькі методи навчання, переважно інтерактивні. І збоку все виглядає круто. Але! Я проглянула їхні методичні посібники, і вони мене насмішили. Мене насмішив перш за все пафос. Не можна писати очевидні (нехай не для всіх, але, принаймні, для багатьох людей) речі ніби це відкриття світового масштабу. Я знала цих людей, коли ще вчилася в школі. Тоді вони були новаторами, вони додумалися, що педагогіка не має бути авторитарною, педагогоцентричною (тобто, де навколо вчителя все побудовано). І все. І от уже 10 років минуло. А їх так сильно це відкриття вразило, що вони і досі вважають це новаторством. А це вже давно звична річ. Для мене як педагога не існує іншої педагогіки, навіть більше, ця “нова” педагогіка — це моя сутність, мій світогляд і світовічуття. Мені смішно від їхніх книжок, бо я від народження знала те, до чого їм довелося подолати довгий шлях міркувань і медитацій. Мені смішно, бо я вже розумію більше, ніж вони будь-коли зрозуміють. Але мені дуже страшно, бо мої студенти вже розуміють більше, ніж я і їхньому віці, і, можливо, ніж я зараз, і навіть можливо, ніж я будь-коли зрозумію. У мене є 16-річна подружка, ми з нею спілкуємося нарівних, лише в деяких питання мій життєвий досвід проступає, але що стосується розуміння того, як все влаштовано у Всесвіті, то наші знання однакові. Я здогадуюсь, що коли їй буде 30, то їй зі мною вже буде не цікаво. В мене було багато вчителів, але неодмінно наставав той час, коли я задавала їм питання, на яке в них не було відповіді. Мені так шкода було. Я бачила їхню межу. І коли я намагалася їм пояснити свою нову ідею, ця межа ставала між нами. І я чітко усвідомила, що кожне наступне покоління неодмінно буде розуміти більше за попереднє.

Чого я найбільше всього боюся, що я теж, як більшість людей старших за мене років на 20-30, яких я знаю, не помічу того часу, коли я припиню так багато всього розуміти і почну бути смішною і неадекватною. Я відчуваю, що 30-40 років — це якраз той час, коли людині найбільше потрібна трибуна для власних ідей, бо вона ще багато розуміє, вже позбавлена дитячої наївності, але ще не встигла безнадійно відстати від світу, який так стрімко розвивається.

От, стою я на пероні, а потяг мій все їде повз мене. Як би вскочити в нього?

 

Колись, років у 13 я познайомилася з Гоголем. Я ніколи не вважала Гоголя своїм улюбленим письменником. Я довго себе з ним ототожнювала. Навіть ще в універі написала есе на якийсь курс з дуже складною мораллю про те, що Гоголь — це я. Так зрослися ми з ним не тільки змістами та поглядами під час читання його творів, але й ще тоді, коли ми його творчість в школі проходили з літератури. Я тоді зрозуміла, що Гоголя не зрозуміли. Що його сучасники його не зрозуміли. Що і мої сучасники його ще не зовсім зрозуміли. Це, напевно, і називається випередити свій час. Як не дивно, але мені чомусь знайоме це відчуття з дитинства.

Бо є в мене ще одне відчуття, ніби я стою на пероні, а мій потяг все не приходить...

 

І ці обидва відчуття існують паралельно, як треки на СD.

 

Якщо чесно, я хотіла написати цей пост про Космос. Чи замислювалися ви коли-небудь про те, що у Всесвіті існує, окрім Сонця, ще 40 мільярдів зірок, які можуть мати планети? Що там на тих планетах? Може, десь там Гоголь випереджає свій час? Може, на якійсь з них Гоголь народився у свій час? Може, там десь я як Гоголь? Ви не знаєте? Я впевнена, що вже народилися люди, які знають, що там )


 

п.с. Ще хотіла розповісти, в мене, нарешті, знайшлися час та натхнення опанувати генератор стилів для ЖЖ, і я зробила власний дизайн своєї сторінки. Хоча сам ЖЖ у поширених запитаннях повідомляє, що, якщо ви не програміст чи веб дизайнер, то краще взагалі не лізьте, але, на щастя, є добрі люди, які написали генератор стилів і докладну інструкцію, отже, тепер може зробити нескладний дизайн навіть такий ламер, як я ) Тож якщо ви читаєте цей пост через стрічку друзів, то зайдіть, будь ласка, на мою сторінку і зацініть мої дизайнерські починання у стилі вінтаж. Дуже буду чекати на вашу думку)))

фото 1 ілюстрація Іллі Вікторова до фільму Парфьонова "Птица-Гоголь"
фото 2 http://www.nasa.gov/centers/goddard/news/topstory/2004/0107filament.html

Людський фактор


 

Так багато всього хотіла написати (поки готувала, прибирала чи прала), але, поки витирала руки, зав'язувала волосся та вмикала ноут, забувала все начисто :-) Чому ми забуваємо?

Я, звичайно, знаю, як наука пояснює пам'ять і забування, чи, точніше сказати, намагається пояснити. Але все ж таки, чому ми забуваємо деякі речі, а потім ще й забуваємо, що ми їх забули?!

Особисто я вважала, що можу довіряти своїй пам'яті. Я завжди пам'ятала багато подробиць зі свого життя, переповідала їх друзям і родичам, задоволено спостерігаючи їхнє офігівання (типу, я такого не міг робити, НІКОЛИ!).

Та нещодавно мене вконтакті додала у друзі дівчина, якої я взагалі не знала. А потім на її сторінці я прочитала, що вона вчилася в моєму класі!!! Я схопила шкільний альбом, і яким же був мій подив, коли там я побачила ще з десяток облич, які я бачила ніби вперше. Так, нехай вони всі не були моїми друзями, але ж я бачила їх щодня протягом кількох років, я спілкувалася з ними. А минуло всього лише років 10!

Мій тато часто, не виконавши своєї обіцянки, потім бив себе кулаком у груди і кричав: “Не було такого!”. Раніше я думала, що він брехав чи знущався з мене, а потім я зрозуміла, що реально збував.

У мого чоловіка взагалі феноменальна пам'ять, він може згадати хоча б щось, починаючи лише зі старших класів школи! Коли я запитала його, чи бився він в дитинстві з іншими хлопцями, він думав півгодини, а потім сказав, що пам'ятає лише останню бійку в старших класах. А такі питання типу, коли тобі вирізали апендикс чи коли ти пішов на бокс, взагалі його вганяють у ступор, і все, що від нього можна почути, це: “Е-м-м-м...”

Тепер я почала помічати, що люди інколи забувають кілька років зі свого життя, або певний період, або якийсь факт, або щось іще. Це так прикольно спостерігати! Прикольно забути щось не так, типу “я пам'ятаю, що читав про це, я навіть пам'ятаю сторінку, де це написано”, а забути зовсім. Так, щоб коли тобі це нагадали, ти здивувався не по-дитячому!

Якщо ви думаєте, що можете довіряти своїй пам'яті, то я вас розчарую. Ми всі щось забули. І класний психотерапевт за півгодини розкопає в вас щось таке, чому ви дуже здивуєтесь. Це запитання “що трапилося в вашому житті надзвичайного у років 12-13?”, і ти думаєш, це ж уже свідомий вік, я все пам'ятаю добре і півгодини перераховуєш, все, що тебе в тому віці вразило, а потім терапевт каже, що це все не підходить, і хіряк, як видлубає з тебе якусь фігню, а ти сидиш і думаєш, чи я вже геть здуріла, чи пам'ять моя — собака жіночої статі — живе своїм власним життям!

І от, скажіть мені, чому у нас і досі свідків допитують у суді?!


 

Що мене ще в людях вражає, так це наша здатність до “розуміння” інших та “співчуття” їм. От уявіть собі, живе серед нас прибулець з іншого світу, ходить і скаржиться: “блін, мене тут ніхто не розуміє”, і тут я його підслухала, і в мені одразу спалахнули амбіції зрозуміти всіх і кожного, і я кажу йому, давай, створіння, розкажи мені, що ти відчуваєш, а він мені: “по-перше, я не відчуваю, а пролшгекрорп, а по-друге, ось слухай, я олнгкпаяв, лонгепквм, лонгкпао, а ще длгнлкеопмо!”

Ви й досі дивуєтесь, що вас хтось не розуміє? Чи, може, ви думаєте, що розумієте когось? Це все фігня! Бо ми, люди, можемо глибоко переживати лише власне горе, і здатні зрозуміти лише точно таких, як ми самі, але ТОЧНО таких не існує. Тому змиріться з тим, що вас ніколи ніхто не зрозуміє. Оточуйте себе людьми, які здатні вас приймати такими, як ви є, а не тими, які ніби-то розуміють вас. Бо рано чи пізно між вами випливе щось таке, що буде їм (або вам) незрозуміле. Це я вам точно кажу.

Знаєте, мене завжди цікавило, чому чим старшими стають люди, тим менше в них друзів. І от я, нарешті, збагнула. У мене завжди було багато друзів, і я проводила з ними багато часу, в нас були спільні інтереси, однаковий погляд на життя, і мені здавалося, що ми розуміли одне одного. І ось що відбувається тепер: мені здається, що деяких моїх друзів понесло “не туди”; вони живуть таким життям, що я більше не можу це зрозуміти, наприклад, у когось проявився потяг до бомжування та нескінчених мандрів, у когось несамовитий потяг до збагачення і пихатості, когось потягнуло у кримінал, хтось перетворився на намаханих мамок і поведених на господарстві квочок, когось так понесло у разгульне життя, що аж страшно стає. Що мені робити з усім цим? З віком в людях проявляється все більше те, що відрізняє їх від інших. І ми намагаємося їх змінити, зробити більш зрозумілими для нас, тобто більш схожими на нас, і в результаті втрачаємо. Я можу намагатися змінити моїх друзів, і точно тоді втрачу їх, а можу прийняти такими, яких я не можу зрозуміти, але такими, які вони є. І я намагаюся їх прийняти, але це важко, бо тепер вони мене забувають вітати з Днем Народження, звинувачують в тому, що я зануда, рахіт, безініціативне створіння, не здатне більше по-справжньому відриватися і все таке )))

Є в людях ще одна особливість — потреба в орієнтирах! Колись люди орієнтувалися по зірках і планетах, потім для зручності винайшли годинник і вкрили Землю сіткою паралелей і меридіанів, виробити знаки для письма і лічби, написали Біблію і закони. І все це лише для того, щоб не загубитися у цьому (як деякі стверджують, безмежному і вічному) світі. Моя собака теж має певні орієнтири, але дякувати Богу, в собак вони дуже гнучкі, інакше, вона, певно, вже давно б збожеволіла. Так, приміром, вона знає, що мама (тобто я) годує її тричі на день, тому вона приблизно в час годівлі підходить до своєї миски і чекає, але вся штука в тому, що мама може забути погодувати її. Ось вона приходить, чекає, чекає, нічого не відбувається, і вона не вважає, що все, піпець, зі світом щось сталося, вона просто йде і лягає далі спати. Або ось іще, вона знає, що коли мама перевдягається, то це означає, що ми йдемо на прогулянку, тому вона сідає біля дверей і чекає, і уявіть тільки, що вона має думати, коли мама розпочинає примірку свого гардеробу і перевдягається разів 20 поспіль. І нічого, вона реагує на це спокійно. Тому що у собаки, звичайно, існують певні орієнтири, але її алгоритми побудовано таким чином, що завжди є паралельна гілка, де значиться “все може бути” )

Знаєте казку про “піди туди, не знати, куди і принеси те, не знати, що”? Таке завдання здається найбільшим людським жахом, а де ж прикмети, орієнтири?! Ось так відчувають себе люди (особливо в дитинстві), які страждають на дислексію (вибіркове порушення здатності до оволодіння навичками письма, читання та іншого декодування при загальній здатності на навчання)! Нещодавно подивилася індійське кіно про хлопчика, який страждав на цю фігню (“Зірочка на Землі”), і згадала, як це було. Так, в це важко зараз повірити, але я дуже пізно навчилася читати і писати, читати літературу я почала лише в 9 класі, а рахувати і читати вголос я і досі не можу. Мені важко ввести код поповнення рахунку, бо цифри і досі “танцюють” у мене перед очима, і на те, щоб порахувати бали за контрольну своїм студентам у мене уходило більше часу, ніж на те, щоб контрольну скласти. Я думаю, що серед дислексиків так багато геніальних винахідників (а серед нас Моцарт і Бетховен, Леонардо да Вінчі і Ейнштейн, Чехов і Андерсен, Уолт Дісней і Стів Джобс))), бо дислексики з дитинства змушені шукати те, не знати, що! І жодних тобі орієнтирів! Знаєте, як мені важко читати нотний запис?! Як я не намагаюся бути уважною, я не можу розрізнити ці знаки! Проте я чую різницю між ними, як мало хто.

Навіщо нам орієнтири? Насправді навіщо?

Я передрукую два фрагменти зі своїх неопублікованих нотатків, зроблених ще під час мого періоду слабкості:

Раніше мені завжди здавалося, що я увесь час іду в одному правильному напрямку, тільки інколи десь затримуюсь, або намотую десь зайвих коло-два. І ось, уявіть собі, нещодавно я пережила момент, в який я збагнула, що я прийшла, що ось воно те, до чого я діставалася весь цей час. І що ви думаєте це було? Безмежне щастя? Любов неземна? Повна творча реалізація? Нірвана? Ні фіга такого. Навіть не знаю, як культурніше і м'якіше назвати те місце, де я опинилася. Відкриттям для мене стало те, що не завжди ми рухаємося в напрямку, який виведе нас до світла. З іншого боку, якщо існують тупикові гілки еволюції, якщо навіть сам Бог інколи заходить “не туди”, то звідки така впевненість в людській життєвій навігації?!

Якщо поглянути на наш світ квантовим поглядом, то життя наше виявиться безліччю потенційних можливостей і лише одним зреалізованим вибором. Я завжди самовпевненно вважала, що вибір ми робимо свідомо. Але для того, щоб зробити його свідомо, треба щонайменше вміти усвідомлювати “безліч”. Хто з нас це може? Особисто я, ні. Тож, хто робить цей клятий вибір?! Колись я думала, що це батьки, суспільство, карма, жидо-масони і таке інше. Але як для квантового погляду все це якось дрібнувато. Ну, ок, залишу це фізико-філософське питання на другу частину свого життя.

Сьогодні мій чоловік зробив таке спостереження про роботу, що більшість роботи, яку виконують люди, є суто ситуативною і зовсім не обов'зковою. Тобто, він каже, от, якби жидо-масони не вигадали таку складну фінансову систему, чим би були зайняті всі ці люди, які її обслуговують, або, якби ми могли літати, чим би займалися шляховики, і всі ті, хто машинобудування обслуговує, або, якби не було комп'ютерів. Ну, думаю, ви зрозуміли ідею. Виходить так, що в більшості людям байдуже, що робити, вони потребують самого інституту “роботи”, або так би мовити “зайнятості”. Виходить так, що більшість роботи насправді не така вже і необхідна для людства. Виходить так, що єдиною справді цінною і незамінною роботою є та, яку переважно вважають найбільш непотрібною, і це творчість. Тобто є невелика кількість людей, які народжують ідеї, а всі решта ці ідеї обслуговують. І ми не замислюємося, чому саме так, чому наша цивілізація пішла саме таким шляхом і хто обирає цей шлях з-поміж безлічі можливих. “


 

Наші досягнення нічого не варті, бо в тому, які ми є, немає ані нашої провини, ані нашої заслуги, ось що головне я збагнула. Вся проблема в оцінках, ми порівнює те, що не можна порівнювати, як можна сказати, що краще гори чи апельсин, собака чи океан, джип чи ліс, голос Марії Каллас чи голос Монсеррат Кабальє?! А нас постійно змушують до порівнянь. Ми постійно рівняємось з якимись еталонами, орієнтуємося на них.

Я не можу більше викладати, бо я не можу ставити оцінки, у мене і раніше з цим були проблеми, а тепер взагалі просто не можу.

Я тепер розумію, що і ваші сили, і ваше вміння тримати увагу, думати, і ваша наполегливість, і ваша працездатність, і ваша відповідальність, і ваша зацікавленість в навчанні, і всі ваші таланти — в цьому всьому немає вашої заслуги ані грама, і якщо у вас всього цього не має — в цьому так само немає вашої провини, і насправді, все це немає жодного значення.

Педагогіка вищої школи мене як викладача вчить, що ідеалом сучасного студента є “студент, що відмінно навчається з профілюючих, загально-теоретичних, суспільних дисциплін. Займається науково-дослідницькою роботою. Має високу культуру. Бере активну участь в громадській роботі. З колективом пов'язаний різнобічними інтересами” (цитата, з підручника з педагогіки).

Чому кожна людина, має прагнути бути таким? Ви не помічаєте, але викладачі вас постійно звіряють приблизно з таким ідеалом, хоча здатні бути такими лише 2 % студентів. Їх постійно хвалять, ставлять їм високі оцінки, тримають їх за приклад, а чому, адже в тому, що вони такі немає їхньої заслуги, вони просто роблять те, що вміють, те, що в них найкраще виходить, і це не коштує їм надзусиль. На мою думку навчання — це лише процес пізнання, співпраці, обміну думками, ідеями та враженнями, ми маємо змогу пізнавати людей, їхні особливості, відмінності, і особливо радіти, коли хтось відрізняється від нас, адже через спілкування з ним ми можемо стати більшими, і до чого тут оцінки?“

От, виявляється, я вже багато і давно про це розмірковувала. І я думала, як видно з цих фрагментів, що орієнтири нам потрібні для того, щоб обмежувати нас, усереднювати, а тепер я думаю, що, може, вони потрібні нам для того, аби приховувати нашу обмеженість...


 

Що ще цікавого я про людей збагнула, так це те, як стать впливає на наше сприйняття. Колись я писала пост про Чоловіка і Жінку й закликала всіх поміркувати над нашими відмінностями. Але те, що я дізналася про чоловіків, перевернуло мій світ. (В мене є незаміжні подруги, які вже давно вимагають від мене книгу, як щасливо вийти заміж, так от, цю главу здебільшого я присвячую їм, бо якби я знала все це раніше, то вже давно була б заміжня))) Перше, що я дізналася, це те, що чоловік не може по-справжньому кохати жінку, якщо між ними немає інтимної близькості. Натомість жінка, якщо відчуває симпатію до чоловіка, здатна дуже швидко розвинути її до справжнього, глибокого почуття, і у своїй уяві вже виховувати спільних дітей, ще навіть не познайомившись з цим чоловіком. А тепер згадайте дівчати свої фантазії “я віддамся тільки тому, хто буде мене по-справжньому кохати”, і ці радянські заклики “не дати й поцілунку без кохання”. Це що означає? Ніколи?! Тобто правильніше було б вчити жінок віддаватися тому чоловікові, кохання якого є жаданим для жінки. Але я вам, дівчата, серйозно кажу, секс для чоловіка — це не привід для кохання і стосунків взагалі! От, більшість жінок вважає, що вони мали стосунки з чоловіком, з яким в них було побачення, а тим паче, секс. А чоловіки вважають, що в них були стосунки тільки з тими жінками, з якими вони офіційно домовились, що в них стосунки, або які лишили в їхньому житті сильний відбиток. А ще прикол, коли чоловік на першому побаченні каже, що не хоче серйозних стосунків, то реально він саме це і має на увазі, бо коли жінка таке чує і каже у відповідь “так, так, я теж”, то сама зазвичай думає, “ну, ще побачимо”, а потім дуже дивується, чому цей чоловік спить ще з кимось окрім неї ) А ще (мене це взагалі вбило), знаєте, як чоловік дізнається, чи хоче він жінку? Він дивиться на свій член. Так, власне, він і знає ))) Це науково встановлений факт. В той час, як у жінки сексуальне бажання народжується в мозку. Це теж факт. Я не знаю, чи знаєте ви, що може змусити член чоловіка повідомити йому, що ви йому потрібні (принаймні на наступні півгодини))), але в будь-якому разі я не буду тут про це писати, бо я, якщо чесно ніяковію від цього, лише можу вам сказати, що чи ваш досвід, чи інтуїція вам підкажуть про це, але я вам точно можу сказати, що якщо вам потрібен чоловік, домовтесь спочатку з його членом. Це та хитрість, яку використовують усі мудрі жінки світу всіх часів і народів, для того, аби щасливо вийти заміж, чи досягти будь-яких інших власних цілей у цьому чоловічому світі. Я не кажу, що чоловіки примітивні, просто в них інша природа. Вони інші!!! Вони не думають і не відчувають так, як ми. Чому, чому про це не розповідають в школі?! Чому нас цього ніхто не вчить?! Скільки ж можна було б жінок врятувати від зайвих переживань, страждань та сумнівів, якби ми це знали ще з дитинства! І ще одна річ: нам постійно намагаються нав'язати думку, що для чоловіків секс це найважливіше в стосунках, а для жінок, мовляв, щось взагалі не важливе. Це брехня. Для жінок секс дуже важливий. Якщо чоловік майже ідеальний, але в сексі жінку щось не влаштовує, то вона зазвичай каже “все ніби добре, але щось не те”. А чоловікам потрібно для стосунків ще щось окрім сексу, і якщо цього немає, вони зазвичай кажуть “ і секс ніби норм, але щось не те”. І ось коли це все збігається, і виходять щасливі стосунки.


 

Розумні люди кажуть, що життя таке цікаве, ми пізнаємо інших, розширюємо горизонти свого сприйняття, вивчаємо світ, людей і бла, бла, бла...

А ще кажуть, коли ми народжуємось, то наша душа в немовляті ще пам'ятає всю мудрість людства і нашу особисту, здобуту в попередніх життях, а потім на фіг все забуває і починає все з початку. Що це за фігня? В чому ж сенс? Я так болісно здобувала ці знання, робила спостереження, відкриття, і ще робитиму невідомо скільки, і колись буду мудра і готова, нарешті, жити серед людей, адекватно їх сприймаючи, але тоді в мене вже не буде ані сил, ані бажання жити і я помру, щоб народитися знову і знову пізнавати цих же істот і вчитися жити серед них?! Так от, я пишу цей пост, щоб потім, коли я народжуся знову, я його прочитала і зекономила час на пізнання бодай цих трьох істин: пам'ять не надійна, люди не здатні до кінця розуміти одне одного і чоловіки інші )))

п. с. автор фото Алексій Бідний http://photocentra.ru/work/180779
 

 


 

Відбиток Ікеї

Прилаштувавши свої торби та валізи у належних і не дуже місцинах, умостившись зручно після чергової пересадки, можна, нарешті, насолодитися пейзажами у вікні та бутербродом з ковбасою.

У подорожах наодинці є одна перевага — не проґавиш нічого вартого уваги, але є і недолік — немає з ким поділитися враженнями, одразу, по гарячих слідах, так би мовити.

Вперше я побачила Іншу (не Нашу) Європу у серпні 2002 року. Тоді, як і зараз, я мандрувала наодинці, витріщаючись у вікна та поглинаючи іншоєвропейську їжу. Тоді мене вразило все: від туалетів на заправках до шедеврів архітектури та сучасних технологій. Автобани, села, охайні будиночки край дороги, кондиціонери в сільських автобусах, високотехнологічні туалети, в яких не треба нічого торкатися, а лише скрізь підносити руку, аби щось почало відбуватися, туалети, де почуваєшся чарівником-диригентом, який самим порухом своєї руки розпочинає цю водно-мильну симфонію, лавки вздовж гірських манівців, лавки там, звідки особливо чудовий краєвид, Європа парк, подорож до Мілану через Альпи, найдовший у світі автомобільний тунель у горах, Мілан... і щось іще, щось ледь помітне, невловиме.

А потім... З часом ці мандрівки до Іншої Європи почали здаватися банальними, все видавалося однаковим. Готичні собори, села, туалети — більше не тупиш в туалетах, намагаючись збагнути, як злити за собою воду, бо існує всього три-чотири системи, і як не одне, то інше спрацює.

І що по-справжньому вразило, що запало у пам'ять і тепер викликає блиск в очах та блаженну посмішку на мармизі від спогадів про нього, це шмат залізниці Бірген-Коблєнц, який тягнеться по-між гір берегом в'юнкого Рейну, переліт Рим-Піза, чарівний політ у м'якому кріслі з білої шкіри маленького аеробусика вздовж лінії яскравих та жагучих італійських пляжів, це єдиний переліт у моєму житті, коли я не вмирала зі страху, коли мені не було погано, бо було так добре, як у небесах, може тому, що я і була у небесах ))), стара Піза, відкрита і незбагненна, студентська Піза з ореолом давнини коло кожної цеглинки, зі смаком свободи та великих відкриттів і легким присмаком величної культури у повітрі, японський садок у Фрайбурзі (мене взагалі все японське вражає, а особливо японська естетика, як на мене, вона довершена), я вперше і в останнє бачила щось японське зблизька: форми і кольори, матеріали та мініатюрна архітектура, композиція, філософія облаштування парків — все таке японсько-довершене, шмат залізниці Віареджіо-Генуя, який прокладено просто по пляжу вздовж моря, величезна бібліотека варшавського університету, де є фітнес-центри, спа-зони та дитсадок, і звичайно над смачна італійська їжа, яку важко коментувати, але з легкістю можна продати батьківщину за неї ))), а також вразила кількість іноземців у класі мого племінника та у всій школі взагалі (я просто до того не усвідомлювала, яке тепер обличчя має Інша Європа), що зламався швейцарський потяг просто посеред шляху (я і не уявляла, що таке взагалі можливо), як помітно береги Буда і Пешт нагадують дніпровські у Києві — дуже все це вразило і ще дещо, все те саме ледь помітне, невловиме.

І ось трапилась моя N-на подорож до Іншої Європи. Я знов наодинці мандрую і намагаюся нічого не проґавити. І у мене раптом розплющилися очі. Я ніби прозріла. Я, нарешті, змогла помітити те ледь помітне, вловити невловиме, те що мене завжди тут вражало і тягло сюди знов і знов. Чи то я врешті дозріла, аби це побачити, чи то достатньо довго жила тут цього разу, аби усвідомити це ледь помітне, що так відрізняє цю, Іншу Європу, від Європи Нашої, рідної — це СТИЛЬ.

Стиль, не у сенсі якийсь особливий стиль, а просто його присутність. Тут він є.

В Іншій Європі свій стиль мають майже всі фірми-виробники будь-чого: від одягу і меблів до косметики, їжі та дитячих іграшок. Ви можете його вподобати чи ні, розуміти чи ні, приймати чи ні, але він є, особливий стиль цієї фірми, цього магазину, ресторану чи університетської їдальні. І це не просто вигляд, це філософія. Наприклад, данська фірма одягу Ноа Ноа, на яку я вже давно і глибоко була запала, не просто шиє якісний одяг у стилі романтичного ретро, їхня філософія це бути поза часом та поза модою, а німецька фірма Альнатура, виготовляючи їжу та косметику, не лише використовує особливі рецепти, які завжди відрізняють їхні продукти від усіх інших, але й сповідує таку філософію, що всі її продукти виготовлено лише з екологічно чистих компонентів, вони не містять барвників та ароматизаторів, їх не тестують на тваринах, та взагалі у процесі виробництва не використовують жодних шкідливих та небезпечних для середовища технологій. Шведська компанія Ікея виготовляє меблі та деталі інтер'єру дуже особливого стилю, окрім того їхня філософія полягає в тому, що ці меблі кожен може зібрати в себе вдома сам, а потім переробити, якщо забажає. Це робить їхні меблі дешевшими за меблі інших фірм такого класу і більш доступними. А це в свою чергу робить стиль Ікеї найбільш поширеним в інтер'єрах будинків середнього класу Іншої Європи.

Отже, на відміну від нас, рядовий іншоєвропеєць-виробник виготовляють не все, що могло б користуватися попитом, не все на купу, що можна продати (і, бажано, як дорожче), а лише те, що він хоче, те що виражає його світогляд, передає його враження, естетичні переживання, відповідає його світовідчуттям, те, що є має його СТИЛЬ. Так, не всі схочуть купувати його продукт, але ті, хто стануть його клієнтами, буду знати, що тут вони завжди знайдуть те, що їм потрібно, те, що їм підходить. Якщо стиль є, то він не може подобатись усім, він не може бути всім зрозумілий, він не може підійти кожному, адже стиль — це не тільки зовнішній вигляд, це індивідуальність перш за все, яка цей вигляд презентує.

Якось ми з сестрою дивилися в інеті Х-фактор, і раптом Серьога (він там у журі) почав говорити німецькою. Моя сестра одразу сказала, що з його німецької очевидно, що він жив у Німеччині 5 років. Ось так.

Ми подивилися у вікіпедії, і таки так, рівно 5 років він жив у Німеччині. І це багато що мені пояснило. Адже в нього на відміну від абсолютної більшості пост радянських публічних людей є СТИЛЬ. І тут для мене стало зовсім очевидним, наскільки корисно пожити певний час за кордоном. Якби всі, хто робить у нас погоду, на кого рівняється більшість, пожили якийсь час в Іншій Європі, якби відчули ось це невловиме, увібрали в себе це відчуття стилю, і потім несли це іншим, то ми може колись би і стали цікавими в культурному, мистецькому, естетичному плані для світу, тоді б ми і зажили інакше, бо пошук власної філософії у бізнесі та мистецтві помножений на український геній, здатні зробити з нас всемогутню націю.

Тож я закликаю вас усіх, шукайте можливості пожити в Іншій Європі, потусити з тамтешнім людом, подивитися місцеві красоти, зруйнувати якісь міфи і пізнати це ледь вловиме відчуття СТИЛЮ. Не бійтеся подорожувати наодинці. Лише ця самотність дасть вам можливість знайти власну філософію та дізнатися, в чому полягає ваша найбільша сила.

Шукайте шляхи до Іншої Європи, але повертайтеся назад. Везіть сюди свій СТИЛЬ. Поширюйте це божественне відчуття СТИЛЮ серед спраглих до прекрасного співвітчизників. Адже може статися, що ми так і лишимося гойдатися між одноманітною радянською сірістю та кітчем та несмаком, які прийшли ніби виклик тій сірості, у той час як відчуття стилю у середнього класу Іншої Європи вже шістдесят років виховує Ікея...

...“Леді та джентельмени, за кілька хвилин ми зробимо зупинку у місті Дортмунд. Пасажирам, які нас залишають, на все добре. Дякуємо, що подорожуєте з Дойче Бан”.

P. S. З цікавості я запитала сестру, як вона знала, що Серьога жив за кордоном саме 5 років. Вона сказала, що це приблизно той час, який потрібен, аби здобути німецьку його рівня, і що він не міг прожити тут (у Німеччині, бо ми саме там перебували))) довше, бо 5 років — це та межа, перетнувши яку, вже не можливо повернутися. Тож мандруйте Іншою Європою, але не більше 5 років. Я вас благаю )))

Как же жить дальше?!

И что же заставило меня вернуться к своему жж и черкнуть пару строк? Так это ж Олимпиада! Точнее буря смятение и порой негодования, вызванная происходящим на ней.
Поскольку мой муж уже не может больше слушать про фигурное катание, поделюсь с вами наболевшим;-)

Фигурное катание — это такой вид спорта, в котором плотно переплелись спорт, искусство и политика. И в разные годы это соотношение сдвигается в сторону одного из этих компонентов. Это такой вид спорта, в котором место, где ты родился имеет порой определяющее значение, это такой вид спорта, где правила могут меняться под конкретного спортсмена, это такой вид спорта, в котором борьба за пьедестал начинается ещё задолго до начала соревнований и делается это совсем не на льду и совсем не спортсменами.

За что я люблю европейское фигурное катание (а в Европе самых заметных школ две — русская (постсоветская) и французская, так это за то, что компонент искусства и творчества доминирует в их программах. У французской школы хромает спортивный компонент. А у русской, как вот теперь оказывается — политический.

Шесть лет назад мировая федерация фигурного катания начала борьбу (как было ею заявлено) с доминированием русских спортсменов в фигурном катании. Замечу, что именно русские спортсмены мешали общественности, но никак не русские специалисты, которые тренируют либо причастным каким-то другим образом к 90% всех фигуристов мира.

Что ж ISU своей цели достигло. На Олимпиаде в Ванкувере впервые за последние 40 лет русские спортсмены были жёстко обломлены и вынуждены довольствоваться милостиво брошенным с барского плеча третьим местом в танцах на льду и скандальным вторым местом для Плющенко.

Угадайте кто занял все остальные призовые места? США, Канада, Китай, Корея (!!!), Япония.

Вот так.

Между тем советскиеее и русские спортсмены не проигрывали олимпиад в парном катании с 1964 года, в мужском — с 1992, а в танцах — только дважды, легендарным англичанам Торвилл и Дин и французской паре Анисина и Пейзера. Среди советских и постсоветских женщин только нашей Баюл удалось выиграть олимпиаду.

Я не могу поверить, что вот и закончилась победная история великой русской школы фигурного катания, которая длилась с 60-х годов ХХ столетия.

Или это закончилась история непобедимого и грозного авторитета Российской Федерации, как наследницы Советского Союза, в мировой политике?

Или это проявилась общемировая тенденция того, что Европейская цивилизация движется к концу?

Я не удивлюсь, если чемпионат по футболу в этом году выиграют африканцы. Видимо так тому и быть.

Только за европейское искусство обидно.

Лично для меня это переворот всего моего мира и огромная потеря. Я знаю мир только таким, именно в такое фигурное катание я влюбилась ещё маленькой девочкой. Я имею ввиду то, что вы можете увидеть и услышать, если нажмёте на плей ниже.

Как же жить дальше?!


You Are Not Alone

“Трудно рисовать акварелью, когда у тебя не убрана кухня”

Танюша



Скоро Новий рік! Саме час підбивати підсумки.

Шалено скучила я за виглядом своєї жж-сторінки, за цим хвилюванням в очікуванні ваших коментів, вашої реакції, ваших думок.

Я ж ніби така сама, але без вашої участі мене ніби і не існує.

Багато ідей і думок — немає часу, аби написати бодай щось. І справа навіть не в тому, що “кухня не убрана”. Просто виявляється шлюб — це експрес курс із розвитку особистості, це нескінчений ланцюжок завдань, які потребують якнайшвидшого розв'язку.

Здається, що не встигаю нічого, хоча особливо нічого і не роблю. З одного боку, здається, що треба б попуститися зі своїм перфекціонізмом, бо коло завдань збільшилось, точніше їхній масштаб виріс, і навіть те, що раніше вдавалося робити швидко і при цьому ідеально, тепер потребує силу-силенну зусиль і часу, навіть аби бути зробленим бодай якось. А з іншого боку, все здається таким важливим, кожна деталь і дуже страшно десь стратити. Поліна каже, у Тайм менеджменті є поняття справ, на які не поширюється тайм менеджмент, “справ, яким треба віддатися повністю”.
Так от, побудова шлюбу — це саме така справа. На перших порах цьому треба віддатися повністю:-)

Все, що ми знаємо про шлюб з літератури, кіно і власних здогадок та фантазій, м'яко кажучи, дещо не відповідає дійсності. А якщо точніше, то взагалі не має нічого спільного з реальністю. Я, власне, от що маю на увазі:

є поширена думка, що побут руйнує стосунки, що буденність та одноманіття вбивають кохання, що романтичні ілюзії дівчаток розбиваються об кастрюлі, праски ти пилососи, і що збудливі, чарівні принцеси, з якими одружуються чоловіки, з часом перетворюються на нервових крикливих тіток в бігудях і з рясним цилюлітом та обвислими грудьми під заляпаним жиром халатом.

Насправді є лише одна річ, яка руйнує стосунки і може нещадно та дуже швидко вбити будь-які почуття — це небажання розвиватися.

Загалом люди змінюються не надто натхненно, я не втомлююсь про це писати.
Це так, бо кожна суттєва зміна — це маленька смерть: ми, колишні, вмираємо, аби народитися новими.

Що ж змушує нас розвиватися?

От, що я спостерігла:

Я спостерігла, що мотивація і характер нашого розвитку залежить від того, чи зустріли ми свою справжню половину, свою амінокислоту, яка підійшла до нас за принципом комплементарності, свій ідеал.

Все, що відбувається з нами до Того моменту, так чи інакше подпорядковано цій зустрічі. Щоб ми там собі не думали, ми розвиваємося для того, аби сподобатися їй. Більшість з того, чим ми займаємося — це, так би мовити, життєвий випендрьож, і тільки невелика частина стосується нашого глобального призначення.

Треба сказати, що цей “життєвий випендрьож” складається не з випадкових речей і занять. Насправді, все ж у Всесвіті взаємопов'язане і взаємозалежне. Отже, все, що з нами відбувається (хоча інколи значення і призначення цього нам абсолютно не відоме), все , навіть якісь дрібниці і безглуздя, робить із нас саме таку людину, яка потрібна нашій половині. І всі попередні стосунки, і закоханності, і навіть інколи попередній шлюб — шлях розвитку для того, аби зустрітися зі своєю половиною. Це здається неймовірним, але це так.

Холостякуючи, ми розмірковуємо, чим ми зможемо пожертвувати, вступивши в шлюб, ох, ми думаємо, напевно, майбутній дружині (чоловікові) не сподобається це або це моє хобі, а бо ось ця звичка. Стопудово доведеться викидати сміття, пахати з ранку до ночі, кинути палити і припинити попойки з друзями, а мої футбольні виїзда вона стопудово вважатиме гаянням грошей і часу.

Але все це і є всього лише ось той “життєвий випендрьож”, і хоча ми до одруження надаємо йому такого великого значення (бо нам здається, що це все і є ми), ми можемо чіплятися за це зубами, уникаючи шлюбу, як смерті, та після одруження це все якимось магічним чином втрачає сенсу.

Бо одружившись зі своєю половиною ми і справді ніби вмираємо, аби народитися новими, іншими, справжніми і почати вирішувати абсолютно інші завдання. Які вони, ці інші завдання, про це можна дізнатися тільки вже у шлюбі.

То що ж настає після одруження? Питання, яке цікавить усіх холостяків, яке ми з чоловіком чуємо найчастіше від своїх неодружених (а інколи навіть і одружених) друзів і знайомих. Мовляв, ну, як воно там, чи є ж життя після смерті? :-)

Так от, “життя після смерті” є :-) навіть більше: дуже швидко після одруження починаєш розуміти, що твоє життя ось тільки зараз і почалося, і вже не можеш собі уявити (абсолютно реально НЕ МОЖЕШ), як ти жив раніше.

І це, напевно, саме тому, що потреба у випендрьожі відпадає. Бо твоя половина, здається, від початку налаштована на сприйняття тільки тебе справжнього, і увесь твій парад масок вперто ігнорує. Випендрюватися перед своєю половиною, це все одно, що намагатися справити враження на власну маму. Ну, як можна випендритися перед жінкою, яка n-у кількість разів змивала тобі какашки з дупки.

Ну, так що ж щодо розвитку? Адже ж за моїми спостереженнями тут починається другий етап розвитку людини.

От, нас завжди вчили, що загалом розвиток особистості складається із її духовного вдосконалення та її (особистості) виявлення у реальному, тобто матеріальному світі.
Простіше кажучи, досягнення матеріального достатку (типу різні тряпки, дерев'яшки та залізки), визнання, авторитет + духовне вдосконалення. Ось, приблизно, така схема.

І нас так усим цим заангажували, що ми забули задати головне питання, а навіщо ж нам це все?!

Ми з дитинства знали, що нам треба закінчити школу, курси керування автівкою, курси крою та шиття, курси дайвінгу, курси макраме, потім — університет, вивчити англійську мову, потім — знайти грошовиту роботу, потім — одружитися (і саме у такій послідовності: спочатку — роботу, потім — одружитися), потім — побудувати будинок, посадити дерево, народити сина, купити BMW X5, здобути визнання та авторитет, прославитися, і при цьому безперервно займатися духовним самовдосконаленням (можна, наприклад, за допомогою різних східних духовних практик), і ось тоді...

а що тоді?..

Що буде потім, коли ми цього всього досягнемо? Що нам робити з усією цією нашою духовною досконалістю?!

З нами от що зробили: підмінили цілі засобами досягнення цих цілей, засоби підмінили цілями, нав'язали хибні ідеали, штучні цінності, змусили витрачати всі свої зусилля на досягнення всього і одразу, замість того, аби ми могли сконцентруватися на досягненні того, що потрібно саме нам і саме зараз. Та ви, напевно, і самі про це все знаєте. Мозок ваш знає, та чи погоджується з ним підсвідомість? Адже оточення цьому не сприяє.

От, наприклад, під нами живе парочка пенсіонерів: вона колишня учілка, він — військовий, коротше, класичний варіант — Марія Іванівна і Іван Петрович (бля буду, це їхні справжні імена))) У них ніколи не було дітей. От, вони живуть собі в однокімнатній квартирі з об'єднанним санвузлом у передмісті Києва. Так от, вони постійно скаржаться господарям нашої квартири, що ми заважаємо їм жити. А знаєте, як ми їм заважаємо? Ні, це не те, що ви подумали :-) Ми ходимо! Тобто, ходимо своєю квартирою. Так, соромно в цьому зізнатися, але ми ходимо. Це їм заважає. Марія Іванівна каже, що з таким способом життя, як у нас, (а треба сказати, ми не тільки ходимо, ми ще їмо, миємося, зливаємо воду в унітазі при потребі — уявіть тільки собі!!!), нам треба жити десь у лісі, аби нікому не заважати.

І господарі нашої хати, і всі інші наші сусіди розуміють, що бабка нереально прогоняє. Але от, що мене вражає найбільше: для цієї парочки пенсіонерів немає абсолютно жодної різниці між нами з чоловіком і тією парою, що жили тут до нас, хоча вони постійно сварилися, били посуд, він убуханний приходив вночі додому і ломився в двері, а вона його не впускала, в них часто відбувалися якісь туси і все таке (це нам розповіли інші сусіди), а ми з чоловіком живемо усамітнено, без телевізора, душа в душу, в коханні та взаєморозумінні, вдень слухаємо Шопена, співаємо українські народні пісні, а вночі розмовляємо пошепки. А для Марії Іванівни та Івана Петровича — немає жодної різниці, їм однаково, що ми співаємо, які стосунки між нами, що ми за люди, вони чують тільки, як ми ходимо і як зливаємо воду в унітазі, та натомість вони абсолютно не чутливі до енергетики любові чи насильства, добра чи зла.

Так от, як же змінився характер мого розвитку після одруження?

Відпали всі хибні потреби і цінності, відпала потреба у випендрьожі, як я казала. І що ж лишилося?..

Лишилося все теж відчуття того, як воно все має бути влаштовано, і разючої невідповідності тому, що я бачу навколо себе. Відчуття якоїсь глобальної несправедливості, глобального викривлення реальності, фальсифікації, глобальної дисгармонії. А також лишилася нав'язлива потреба це виправити, справедливість відновити.

Та, блін, як же це зробити, поки є такі люди, як Марія Іванівна та Іван Петрович?! Куди ж вони подінуться?! Бо немає жодної надії їх хоч якось змінити.

Нещодавно почула думку, що наша цивілізація — цивілізація брехні, що здатність людей до брехні стала провідним фактором формування загальнолюдської культури.

Думка, як на мене, очевидна, але ж допоки не почула її вербалізованою, то питання це так не розглядала.

А також почула класифікацію типів людської свідомості:
1 тип — у своїй поведінці керується інстинктами — це тваринний тип свідомості;
2 тип — керується умовними рефлексами — це свідомість зомбі, біороботів (людей, який живуть так, як треба);
3 тип — керується розумом — це демонській тип свідомості (це люди, які багато чого розуміють і змогли в усьому розібратися, вони своїм розумом використовують інших і насолоджуються своєю владою);
і 4 тип — керуються у своїх діях інтуітивними прозріннями — так от за цією класифікацією, тільки ось цей тип є справжнім людським типом свідомості, або типом свідомості справжніх людей.

Наша сучасна цивілізація вважається цивілізацією людо-тварин та зомбі, в той час як мали б ми всі бути “справжніми людьми”.

Що ж це ніби перекликається з моєю концепцією “пітекантропів та вищих істот”, от, можна те, що я називаю високою мораллю, відчуттям вищої справедливості, здатності до свободи-творчості та любові-дихання, назвати й інтуітивними прозріннями, і божественними откровеннями чи проривом вселенського разуму в людську свідомість. Що завгодно.

Головне відкриття, яке я зробила з усього цього, що такий тип свідомості для людей — це не геніальність і не збочення, а норма.

І ще, може одного разу так статися, що те, що ви вважаєте ідеалом (може, навіть недосяжним), колись стане звичайною річчю, нормою вашого життя. Про це мені щодня нагадує мій ідеальний чоловік, чоловік якого я колись замовила собі на шести аркушиках дрібним почерком, чоловік, який прийшов до мене з усім, про що я мріяла і навіть з приємними бонусами у виглядді вміння грати на сопілці чи ніжної та благородної дорослої чорної кішки.

Вірте собі і тільки собі, не ведіться на різні провокації, не дозволяйте комусь чи чомусь змушувати вас сумніватися в собі, своїх рішеннях, а головне в тому, що ви відчуваєте, що знаєте інтуітивно, бо тільки це і є шлях щастя.

Ніколи не дозволяйте змушувати вас відмовлятися від своїх бажань, фантазій, мрій та ідей. Тримайтеся за свої ідеали та не погоджуйтеся на менше. Бо ідеали ваші — це насправді реальні можливості, реальні події та реальні люди, з якими ви можете назавжди розминутися з власної необережності чи чиєїсь злої волі.

І знайте, що ви не самі...

Я повернулася

Я повернулася на Батьківщину, чому, скоріше, рада. Вже виношую в голові новенький пост про заморські краї і не тільки )
Так. Багато що змінилося в моєму житті. Про все і не напишеш, бо половину я ще й не усвідомлюю.
Єх, новенький пост!
вже скоро...

Гагарин, я Вас любила…


“Переезжает? Ну, почему? Как это выходит замуж?! А разве у неё кто-то есть?!”
                                                                 тётя Наташа (наша с Иркой квартирная хозяйка)

 

 

Я знову в тата. Зараз 5 ранку. Не спиться мені щось. Може тому, що я абсолютно сама вдома в тата. Реально стрьомно. Ні, жити у великому приватному будинку я ще морально не готова. Не знаю, може, це американські фільми жахів, які я полюбляла дивитися в дитинстві, так на мене вплинули. Там же всі події зазвичай розгортаються або в лісі, або в особняку якомусь, там, де зникає світло і все таке. Коротше. Виявилося, я сцикуха. Спати не можу, хоч помри.

Що ж, зробила собі шосту чашку м’ятного чайку, увімкнула гучніше Антонова “мечта сбывается и не сбывается”, загорнулася в теплу ковдру та відволікаю нажаханий мозок та розбурхану уяву творчістю.

 

Моя квартирна хазяйка за дивовижним збігом обставин виходить заміж в один день зі мною. Їй вже за 50, і це буде її перший шлюб. Свого майбутнього чоловіка вона знає все життя. Вони давні знайомі, друзі і коханці. Та колись давно він одружився не з нею. Потім ще раз не з нею. І от, його третя спроба.

 

Ірця каже, що в наших з тіткою Наташею історіях є дещо спільне: вона кохала свого нареченого все життя, а я на свого все життя чекала.

 

Скільки разів протягом життя звичайна дівчина думає про своє весілля? Скільки разів уявляє свого нареченого? Скільки весільних суконь перемірює подумки, скільки перекроює?

 

І от, одного дня настає мить, коли поважна тьотя стомленим голосом питає: “Нєвєста, фамілію женіха брать будєтє?”

 

Колись я багато розмірковувала над тим, чи змінювати прізвище після одруження. Я розмірковувала собі так:

“Ні, ні за що. Я своє дідівське прізвище не зраджу. Це ж мій рід. Моя назва у Всесвіті. Це ж моя ідентифікація врешті-решт. Мене саме за цим прізвищем всі знають”.

Потім я думала так:

“Ну, хіба що, якщо це буде дуже гарне прізвище або якогось відомого роду чи клану. Але в жодному разі не візьму якогось неукраїнського прізвища. Візьму неукраїнське, тільки якщо це буде прізвище Гагаріна”.

 

Так от, тьотя стомленим голосом питає, а я їй так впевнено відповідаю “Так. Буду”.

(щось взагалі останнім часом я багато кажу “так” :-)))

 

А все чому? Бо виявляється, в житті є багато різних тем парити мозок, та всіх їх можна розподілити умовно на дві категорії: справді важливі і решта. Так от, коли твій коханий чоловік вдруге одружується не з тобою – це справді важлива тема парити мозок, а от, чи брати його прізвище та що вдягнути, нарешті, на ваше з ним весілля – це явно фігня.

 

Боже, даруй, що напружувала тебе своїми страждальними шмарками, вибач мені за всі мої нескінчені замовлення, дріб’язкові прохання, непевні мрії, вибач, і дякую тобі, дякую, що я маю цю можливість сказати “так”.

 

Так, я буду. Буду такою, як ти хочеш, буду простою і рідною, буду теплою і лагідною, буду спокійною і мудрою, буду твоєю. Буду з тобою.

 

Одна знайома Жені запитала його, чи він не шкодує, що одружується зі мною.

Хм…

 

Сьогодні я знов, видно, зустрічатиму світанок. Зараз 5 ранку, і я ще не сплю. А вчора о 5 ранку я вже не спала. Я прокинулась так рано, аби приготувати сніданок, аби поцілунками ніжно будити свого коханого. Світанок ми зустріли разом за сніданком і поцілунками, і поїхали кожен у своїх справах.

 

І я ні про що не шкодую. Не шкодую, що так довго чекала, що запарювала свій мозок різними неважливими темами, не шкодую про всі ці такі довгі вільні творчі, але самотні і нервові ночі (як сьогоднішня), бо інакше я б ніколи не зрозуміла, що насправді є важливим.

 

Дякую тобі, Боже, за те, що мрії здійснюються!

 

Так от, запитала вона, чи не шкодує він.

Ну, ми обговорювали це, довго думали, думали й так і не збагнули, про що вона питала.

                                                                  

Я і моя інша половина

 

  Який йшов, таку й знайшов
                    
 Українське народне прислів'я.

 

 

Ну, от, роблю ще один, сто перший, підхід до свого комп'ютера в надії хоч щось написати для свого улюбленого жж. Моє життя останні тижні вирізняється повною відсутністю концентрації, а без концентрації, виявляється, я всього лише купка емоцій, хаотичних дій, необдуманих безумних вчинків, бурхливих пристрастей, і оголених, нічим не прикритих відчуттів. Але, виявляється, ось такий букет, саме такий букет здатен зробити з мене людину найщасливішого свого зразку.

 

Не тихе щастя, а доволі балакуче і помітне, і не казково всеохоплююче, а таке життєве, реальне, я б сказала, повсякденне, таке щастя, що не позбавляє свідомості, сну і апетиту, таке, що не хочеться надприродніх відчуттів, а натомість всього лише хочеться жити. Вперше хочеться жити довго:-)

 

Переглядаю шість сторінок нотатків, зроблених протягом цих двох місяців, і нічого звідти мені зараз вже не підходить:

 

і нарешті намучений в друзів мр3 Касти і кліп на Радіосигнали. Так цікаво було подивитися на акторку, яку вибрали на роль жінки, про яку можна було б сказати “Боже, я договорился с ней встретиться!”

 

і нарешті помічений мною альбом Зьоми Z-Sides. Як завжди коротко і геніально. Десяток двохвилинних треків “...под дождём или под планом...”

 

і психоз довгожданого першого побачення — наче стрибок у безодню. Що буде зі мною потім? Як зміниться моє життя? А мій простір? А чи буду я так само вільна?

А раптом нічого не зміниться? Раптом все здалося, раптом я помилилася?

 

і відповідальність моменту. Того самого, коли твориться історія. Історія мого життя. Ні, історія нашого спільного життя...

 

Шість сторінок нотатків, зроблених десь далеко звідси, десь на іншій планеті.

І Зьомине “выкинуть тебя из головы”, і психоз першого побачення зблідли в пам'яті, затьмарилися цілим життям прожитим разом за цих сім тижнів.

 

Я таки змінилася. 

 

Я відкрила свою іншу половину, ту, яку старанно ховала раніше, якої не бажала бачити і визнавати, ту, яку вважала хворобою, тимчасовою і виліковною, зовнішнім впливом, життєвим зіпсуттям.

 

Я відкрила свою слабкість.

 

Слабкість випустити з-під свого контролю ситуацію і бути завойованою, бути захопленою і звабленою, плакати, кохаючись на підлозі у світанкових сутінках, плутатися у словах, не пом'ятаючи їхнього значення, безпорадно розводити руками і не знати, що робити далі; слабкість боятися і ревнувати, бути нелогічною, нерозумною, нестриманою і смішною, бути істеричною і неконтрольованою, і вразливою, і щирою, і залежною, безмежно залежною...

Колись давно, років у 12, я написала казку. Називалася вона “Чарівний камінь”. Це казка про принца, який мріяв одружитися з найпрекраснішою жінкою у світі. Він багато років шукав її, з різними пригодами, закохувався, але одержимий своєю мрією залишав своїх коханих. І ось, коли він знайшов ту, яку шукав, і освідчився їй, вона відповіла, що не може бути його дружиною, бо наступного дня виходить заміж за найпрекраснішого чоловіка у світі.

    

Зі самого дитинства все своє життя підпорядкувавши очікуванню цієї миті, коли я побачу свого чоловіка, коли зупинюся і збагну, що все, я прийшла, що більше жодних пошуків і спроб, я найбільше боялася, що цей чоловік чекатиме не на мене. Я боялася, що буду не достатньо досконалою, буду непотрібною йому зі всіма своїми невміннями, недоліками, слабкостями і психозами.

 

І тільки тепер я розумію сповна ще один рунічний принцип: “Не намагайтеся стати тим, ким ви вже є”

 

адже, що б ми не робили, ми не зможемо стати ніким іншим, окрім того, ким ми є.

 

А наша інша половина сама знайде нас...

                                                                                  

Неназванное


 

Неназванное


 

Панда не выполнит своего предназначения, а ты - своего, пока ты не расстанешься с иллюзией, что всё в этом мире зависит от тебя”

Старый намаханный черепах из “Панды Кунг-Фу”


 


 

Тыняюсь в тишине своей любимой съёмной квартиры и пытаюсь осознать своим примитивным человеческим мозгишком, что же это происходит: какой очередной расклад космических карт разложил Универсум.


 

Будет цвести мой второй анемом и ещё спасённые мною фиалка и герань. Радуют меня необычайно.


 

Когда я сюда переехала, то все цветы здесь были в ужасном состоянии, вернее — в мёртвом. После экспертизы, я определила, какие из них ещё подают признаки жизни, и стала их отпаивать и залюбливать. Понадобилось девять месяцев, чтобы они полностью избавились от следов умирания и начали цвести. Аж 9 месяцев!


 

Сегодня я размышляю о скорости, о терпении и ожидании, о мировом порядке и беспорядке, об иллюзии, что всё в этом мире зависит от нас, и также об иллюзии, что в этом мире ничего от нас не зависит.


 

Тыняюсь в пустоте своей любимой съёмной квартиры, а в это время мир меняется с ошеломляющей скоростью.


 

Недавно слышала в маршрутке, как парень и девушка обычного полугоповского вида выясняли отношения. Сначала она рассказывала, какие комплексы он прячет за каким своим поведением, а потом он высказывал ей, что его парит, и говорит «умом я всё понимаю, а эмоционально меня это расстраивает».

Охренеть, думаю, его это расстраивает, видите ли, эмоционально. Раньше так только психотерапевты затерали своим пациентам, ну, ещё редкие фаны Кастанеды или Раджниша могли изречь нечто подобное, а теперь уже стало нормой повседневности в семейных ссорах делить своё сознание на уровни, и анализировать каждый из них отдельно. Я пропустила, когда это случилось.

 

Ещё одна новая мысль, подаренная мне Танюшей. Мысль настолько обескураживающая, что повергла меня в глубокие и долгие размышления. Четырёх самых востребованных в мире специальностей в 2008 году ещё вообще не существовало в 2004!!!


 

Что меняется в жизни обычного взрослого человека за 4 года? Та ничего! А на рынке труда за 4 года всё переворачивается с ног на голову. То есть, реально, вы поступаете в университет на самую престижную специальность, а пока получаете бакалавра, ваша профессия уже в конце списка.


 

И кто в результате выигрывает? Нет, не тот, кто внимателен к миру (ведь за всем не уследишь), а тот, кто внимателен к себе. Ведь каждый из нас — тоже часть мира. Все мировые изменения в нас протекают так же, как и в окружающей среде. Выигрывает тот, кто способен поверить своей потребности делать что-то своё, что-то новое, что-то ещё несуществующее, что-то ещё неназванное.


 

И ещё одно — если в мире всё так стремительно движется, то почему же цветы растут так медленно?!


 


Видеть или не видеть — вот в чём вопрос!


 

Неназване має більшу свободу, аніж сама свобода”.

Микольця Воробйов


 

“Эх, да пропечатали буквами наши песни” - пел когда-то Шевчук. И хотя, как говорит Нойз “в вашей лирике без напаса не разобраться”, всё ж на эмоциональном уровне, так сказать;-) меня эта фраза всегда трогала особенно.


 

Когда моя подруга Маша заказывала себе свадебное платье, то это приблизительно выглядело так: “я хочу, - говорит она, - чтоб это было вот так, но чтоб не аж вот так, чтоб юбка была пышная, но не сильно пышная, чтоб корсет был, и чтоб его типа не было, чтоб здесь была цветочная тема, но чтоб цветов на платье не было, чтоб было вроде как в деревенском стиле, но не сельское, и главное — чтоб такого платья больше не было ”. Портниха такая в растерянности почесала затылок, и говорит, уж что я вам точно гарантирую, так это что такого платья больше никто не закажет, можете не волноваться.


 

Почему бы не выбрать платье из миллиона уже существующих картинок свадебных платьев, возможно, спросите вы. (Что, в принципе, и сделали Машины родители, муж и даже портниха). Потому что, ответила Маша, платье получится, как на картинке, а не как я мечтаю.


 

Вы не поверите, но в результате платье получилось таким, что оно полностью соответствовало тому престраннейшему описанию и отвечало всем Машиным неназванным мечтам и непрорисованным фантазиям о нём.


 

Я считаю Машу отважной девушкой, а её поступок я зареспектила. Ведь всегда есть соблазн скопировать уже существующее, а не создавать что-то новое.


 

Тема о том, что мы, люди, больше всего боимся неизвестности — центральная в моей теории о нашем человеческом рахитстве, то есть о том, что мешает нам, людям, быть свободными. Я не раз уже, кажется, об этом здесь писала.


 

Против нового есть много защитных механизмов нашей психики. Есть даже теория, что рядом с нами живут ещё много разных существ, которых мы просто не видим, потому что наша психика восприятие их банит. Говорят, что когда испанские корабли впервые подплывали к берегам Америки, то индейцы их просто не видели. Они не могли их увидеть, потому что в их картине мира не существовало такого явления. Первыми эти корабли заметили шаманы и рассказали остальным. Только после этого и простые индейцы смогли их увидеть.


 

И мой любимый анекдот на эту тему:

  • Есть ли у свиньи целлюлит?

  • Нет. Она не читает Космополитен.


 

Я, вот, думаю, почему же мы не воспринимаем того, что знаем и видим мы сами, но охотно верим тем, кто пропечатал буквами не только наши песни, но и наши чувства, наши мечты, наши сексуальные фантазии и даже наши жизненные предназначения?!


 


 

Мама - анархия


 

Подними себя Собою

И не позволяй себе сорваться,

Ибо только ты Сам — друг себе самому,

И только ты сам — Самому Себе враг”

Махабхарата

 

Вот, тыняюсь я в зное своей любимой съёмной квартиры. Время от времени в распахнутые окна влетает ветер. Люблю ветер, не люблю лето. Не люблю жару, пляжи, не люблю загорать и купаться. Но у меня есть два красивых купальника, которые я хочу носить. Как же быть?


 

Папа требует моего присутствия у себя дома. Соблазняет меня интернетом, бассейном во дворе и фруктами. Интернет и бассейн меня не соблазняют, а вот фрукты...

Не хочется в жару переться в Чернигов, не хочется нудиться у папы, не хочется пропустить, как зацветут мои цветы, не хочется портить гармонию, установившуюся у меня с тишиной, пустотой и знойными ветрами моего съёмного киевского дома (особенно когда моя соседка уехала в отпуск:-), но зато хочется фруктов, хочется сходить к своим массажистке, парикмахеру, косметологу и маникюрше, а они все живут в Чернигове, хочется проведать свой черниговский дом, ну, и, конечно же, дочерний долг перед отцом уже начинает напрягать. Как же быть?


 

А ещё я неожиданно встретила мужчину своей мечты. Но он был не один. Набравшись наглости, я всё же оставила ему свой телефон с таким намёком, что если с этой девушкой у него вдруг не сложиться, ну, и всякий такой бред. И, вот, теперь я жду.


 

Мама считает, что я не способна на постоянство, ни в любви, ни в жизни в принципе. Что это свойство моей артистической натуры, что это продукт моего богатого писательского воображения и необходимое условие моего хрупкого творческого вдохновения. Когда-то я была влюблена в одного человека аж 6 лет. Можно ли это засчитать за постоянство? :-)


 

Есть ли во всём этом что-то, что от меня не зависит, чего я не могу поменять?


 

Несомненно. Например, я не могу сделать так, чтоб сейчас стала осень, зима или весна, я не могу переместить свой любимый салон красоты в Киев, я не могу телепортироваться в Чернигов, я не могу стать постоянной, я не могу заставить цветы зацвести раньше, я не могу заставить этого мужчину позвонить мне. Получается, я в этом мире никто, от меня ничего особо не зависит.


 

И что же тогда я могу сделать, чтоб решить все эти ситуации?


 

Весь рунический оракул построен на принципе, что мы должны быть людьми в большей степени теми, кто решает, а не теми, кто действует. Мы решаем, чего мы хотим, решаем, что нам надо, потом расслабляемся и ждём. Мы ждём и не паримся. Мы расслабляемся и позволяем правильному действию протекать через нас. Мы действуем, не действуя, и всё самое важное совершается само собой. Это основной рунический принцип. Это основной принцип восточной философии. Это основной принцип языческой магии.


 

Очень часто мы ничего не можем поменять, предпринять. Но только мы сами всё решаем. Меняя себя, своё отношение, мы меняем мир. Каждый из нас имеет столько власти, чтоб менять мир, и никто не имеет столько власти, чтоб менять другого. Такая вот анархия.


 

Если бы каждый был настолько свободным, что мог бы решать, что ему делать, осознавая, что каждое его решение меняет мир, и не боялся ответственности за это, если бы каждый так доверял всем остальным, что не вмешивался бы в их решения и позволял всем самим решать, что им делать и как им менять мир, то тогда вот только получилась бы настоящая анархия — где, нет главных, где каждый знает своё место и предназначение, где все равноправны, потому что каждый решает и только за себя.


 

Анархия — это только видимый хаос, а на самом деле это очень чёткий порядок, просто это упорядоченность высшего порядка, это структура ответственных, а значит и свободных.


 

Бог большой — я маленькая


 

Лапша — не лапша, кунг-фу — не кунг-фу. Ты слишком много думаешь о том, что было, и том, что будет. Мудрецы говорят: прошлое — забыто, будущее — закрыто, а настоящее — даровано. Потому оно и Настоящее”.

Старый намаханный черепах из “Панды Кунг-Фу”


 


 

Эх, если бы. Если бы прошлое было забыто. Но ведь оно в виде нашего опыта постоянно с нами общается. Говорит нам, надо, чтоб этого никогда больше не повторялось. А странно, ведь и так ничего не повторяется. Ну, кроме кармы, конечно :-) как в одной из песен Утёсова:


 

“и в кого такой я уродился

трудно мне с характером моим

чуть я только в девушку влюбился

смотришь, а она уже с другим”


 

явно ведь в этом куплетике кармой попахивает :-))))


 

Память о прошлом нужна нам, чтоб освобождаться. Чтобы сопоставлять, чтоб находить то, что повторяется и избавляться от этого. Чтоб двигаться дальше, к тому, чего мы ещё не знаем, тому, чего ещё с нами не было.


 

Я недавно посмотрела фильм Бог большой — я маленькая” с Одри Тоту в главной роли. Хороший фильм, как впрочем и абсолютное большинство её фильмов. В этом фильме героиня Одри Тоту говорила оставившему её любимому: “я потеряла тебя, но и ты потерял меня”. Никогда раньше не думала об этом так.


 

Когда нам плохо, мы считаем, что это Мы страдаем, когда мы чего-то хотим, мы считаем, что это мир нам должен, что то, чего мы хотим, находится во внешнем мире. И вот ещё чуть-чуть, и вот-вот уже, совсем близко, ещё немного и вот, оно уже будет счастье.


 

Ну, и почему мы думаем, что вот то, то чего мы не знаем, потому что будущее таки закрыто, то, чего мы ждём, что вот именно оно и будет счастьем?!


 

Почему мы не можем назвать счастьем, то что происходит с нами сейчас, то что у нас уже есть, то что мы как раз познаём в этот момент, то что сейчас проходит через нас?!


 

Ведь это мы всё решаем, не так ли?


 

Что ж, мы, люди, можем летать в космос, разбивать тучи, строить небоскрёбы, пересаживать сердца, менять пол. Неужели же нам не под силу поменять одно-единственное название?!


 

Мы боимся быть счастливыми, потому что нам тогда, вроде, уже и делать будет больше нечего, не за что сражаться, нечего добиваться. Нас с детства только и учили хотеть счастья, да так, чтоб мучительно, так, чтоб наши желания, превращаясь в цели, манили нас из пункта А-сейчас в пункт Б-когда-нибудь-потом, но нас совсем не учили быть счастливыми.


 

Я хочу этажерку для книг, тумбу для обуви, хочу машину, хочу свой дом, много цветов и собаку. Я очень хочу, чтоб Женя позвонил мне. Сделает ли это меня счастливой? Я предполагаю, что да.

Ведь он так сильно мне нравиться, что когда я думаю о нём, подо мной горит ковёр:-)

Нравиться ли мне это? Несомненно!


 

Я не знаю, что будет, когда он мне позвонит. Просто не могу знать. А это пугает.

Но зато я знаю, что я чувствую сейчас. Это мне хорошо уже знакомо. Это не опасно.


 

Так что же я тогда делаю на самом деле? Хочу ли я быть с ним или же я хочу хотеть?!


 

Театр. Чоловік і жінка


 




Коли тільки починаєш грати в театрі, то здається, що головне — це вивчити текст і запам'ятати репліки партнерів, після яких ти маєш вимовляти свої слова. Пізніше починаєш врубатися, що все набагато складніше. Для того, аби глядачі реагували: співпереживали, сміялися або плакали, злилися або розслабилися, для того, врешті, аби глядачі пережили цей славнозвісний катарсис, — треба створити цілий всесвіт і заманити їх туди. Насправді, коли стоїш на сцені великих театрів, то переважно не бачиш глядачів, бо світло рампи направлено на тебе. Можна бачити тільки сцену позаду себе, але повертатися спиною до глядачів не можна ніколи. Чи помічали ви, що актори у класичному театрі ніколи не повертаються спиною до глядачів? Так, ти глядачів не бачиш, але пам'ятаєш про них завжди.


Моєю першою серйозною роллю була роль Кішки в “Кошкином доме”. Я зіграла її, певно, разів 300. Інколи ми грали цей спектакль двічі на день. Він користувався шаленою популярністю. Щодня я приносила додому гори квітів. Моя мама була на ньому дев'ять разів і завжди плакала, коли дім моєї героїні згорав і вона йшла побиратися. І хоча я після того зіграла ще біля двох десятків ролей, та все одно, ця роль — моя найулюбленіша. Я думаю, тому що мені вдалося таки по-справжньому створити цей всесвіт своєї героїні і вдавалося щоразу затягувати до нього своїх невидимих глядачів. А ще тому, що мені вдалося змусити свою маму, яка загалом вважала мене акторкою посередньою і завжди щиро мені про це казала, пережити цей довбаний катарсис.


Вже понад десять років я не виходила на сцену. Але я ще добре пам'ятаю запах гриму та пудри, якою цей грим рясно притрушують, аби він не розтікався від променів спекотного освітлення. Я пам'ятаю лаштунки, за якими чекаєш на свій вихід, відраховуючи такти початкової пісні. Я пам'ятаю неймовірний кайф від сміху глядачів — найбажанішої реакції на свої комедійні дії. Я у найдрібніших деталях пам'ятаю відчуття сліпучого і гарячого світла рампи — воно дуже часто сниться мені. І, звичайно ж, я пам'ятаю, як грати — як бути великий творцем маленьких світів.

 

Актори найбільші свідомі творці в нашому світі. Вони легко і залюбки граються з реальністю — і головне, що їм це можна. Тільки їм-то офіційно і можна. Актори спостережливі й інтуїтивні. Вони мають помічати тисячі дрібниць, аби потім відтворювати їх у своїх характерах. Вони повинні миритися з усіма людськими якостями і ніколи не давати оцінок вчинкам своїх героїв. Актори створюють всесвіти, для яких вони мають бути тільки творцям, і в жодному разі не учасниками. Актори мають спостерігати за своїми ролями збоку (або згори ))), пропускати їх через себе і не давати в жодному разі затримуватися їм там — бо Там мають жити тільки їхні власні характери.


Існує так багато ролей, які мені хотілося б іще зіграти!


Бхарат натьян — класичний індійський танець (найдавніший з усіх класичних танців світу). Бхарат натьян — це танцювальна драма. Вона поєднує в собі складну систему поз, мудр (мова жестів) та міміки. Індуси вважають, що світ було створено Шивою в його космічному танці. Бхарат натьян — це поєднання двох танців: сильного та войовничого танця Шиви — тандава — і пластичного та ніжного танцю його божественної дружини Парваті — лассе. Ці два танці втілюють два начала світу — войовничість та ніжність, сувору міць та ліричність, чоловічу енергію та жіночність. По суті бхарат натьян — це драматична історія створення всесвіту, зашифрована в рухах і позах тіла, кольорах костюмів та ритмах музики.


Я б хотіла колись зіграти танцем цю драму.


Та я знаю, що мама справедливо вважала мене поганою акторкою — бо я не створювала світів своїх героїв відсторонено, а витягала їх із нетрів свого власного світу. Проходячи через мене, характери моїх героїв назавжди залишалися Там, де мав жити тільки мій власний характер. Інколи мені здається, що мого власного характеру взагалі не існує — продовжуючи витягати з нетрів свого світу собі ролі, створюючи всесвіт навколо своїх нових героїв, я все так само, як і колись в театрі, накладаю грим, обираю костюми і відраховую музичні такти до свого виходу під сліпуче світло рампи до невидимих глядачів.


Драму бхарат натьян я вже давно відчуваю в глибині свого світу. Тільки, як і раніше, я відчуваю себе не творцем, а учасником цієї драми.


Можливо, тому, що це дія для двох — адже не можна одночасно бути і чоловіком, і жінкою, чи не так?


Насправді, для того, аби бути творцем не треба бути всім і всіма одразу. Творити можна і у співавторстві. Сутність нашого світу полягає як раз в тому, що ми можемо бути повноцінними його творцями тільки у співавторстві — у взаємодії полярностей.


Все в нашому світі — умовності, окрім цієї різниці. Та саме ця різниця — між чоловіком і жінкою — а точніше, їхня єдність, забезпечує наше існування. Ми можемо змінити все, окрім цього — ми народжуємося поганим актором у цій драмі життя, намагаючись станцювати відведену нам чоловічу або жіночу партію. Аби стати хорошим актором-творцем, ми маємо відсторонитися від свого власного світу, і створити інший, окремий всесвіт навколо відведеної нам ролі, збагнути, яким чином нам грати свою партію в цьому космічному парному танці створення світу.


Антропологія розрізняє чоловіків і жінок за їхніми прадавніми функціями в родині і стверджує, що всі наші сучасні відмінності спричинено саме тим первісним розділенням: чоловік — мисливець і захисник, жінка — збирач, берегиня і мати.


Так, наприклад, щодо фізичних характеристик: чоловіки в 4 рази сильніші за жінок — жінка може підняти вагу в половину меншу за свою власну, а чоловік — вдвічі більшу за свою власну; в результаті у чоловіків більше серце і легені, ніж у жінок, відповідно — ширший ніс;-) у чоловіків в середньому частка жиру складає 14%, а у жінок — 25, це допомагає жінкам переносити тривалі періоди голодування під час вагітності; і жир у чоловіків розташовується тільки на животі, а жінок — може бути будь-де; у чоловіків очі посаджено глибше і брови густіші — це має захищати їх від пошкоджень на полюванні ))) І таких фізичних відмінностей багато, більшість із них ми усвідомлюємо. А от, щодо психічних...


Антропологія і психічні відмінності вмотивовує нашими природними функціями.

Так, наприклад, жінки більше схильні до рівноправ'я у стосунках, а чоловіки — до домінування або підкорення, бо полювання вимагає організації в групу, де хтось має керувати, а решта підкорюватися.

Або, наприклад, чоловікам переважно властиве візуально-просторове мислення (знов ж таки для полювання), а жінкам — вербальне, бо вони мають спілкуватися з дитиною.


Пропоную вам ще пошукати психічні відмінності між чоловіками і жінками і обговорити їх. Тоді буде простіше зрозуміти, які риси нам дісталися від природи разом з нашою статтю, а які наші власні. Тоді, можливо, нам легше бути прийняти свої природні характеристики і зрозуміти риси нашого партнера, і головне — поважати і берегти цю різницю між нами — чоловіками і жінками — адже саме через цю різницю ми і любимо одне одного.